<< Главная страница

Моя автобIографIя



Категории Проза ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Письменник не мав жодного сумнiву, що вiн таки народився, хоч мати рокiв з десяти казала синовi, що його витягли з колодязя, коли напували корову Оришку. Ця подiя вiдбулася 1 листопада (за старим стилем) 1889 року в мiстечку Грунь Зiнькiвського повiту на Полтавщинi. А насправдi вiн народився на хуторi Чечвi, поблизу Груня, в маєтку помiщикiв фон Рот, де працював батько. Умови для його зростання й розвитку були непоганi, бо поруч завжди була мама, годувала його, а вiн собi ïв, спав i рiс помаленьку. Один дiдусь, швець, жив у Лебединi, другий, хлiбороб, — у Грунi. У батькiв було аж сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись милосердному. Одного разу батько, побачивши, що синок сидiв на пiдлозi i розвозив калюжу руками, сказав жартома, що той писатиме. I це вiщування iз часом справдилось. Письменниками так просто не стають. ïх завжди супроводжують якiсь незвичайнi явища, подiï, а якщо цього у життi не трапляється, то не буває й письменника. Утiм, головну роль у становленнi майбутнього письменника вiдiграє усе ж таки природа — картоплi, коноплi, бур'яни. Саме вони навiвали на дитину рiзнi думки. Сидить собi хлопець у городi, колупає ямку, пiдриваючи картоплi, i думає, думає... Рiс нервовим, вразливим змалку. Як покаже, було, батько череска або восьмерика — моментально пiд лiжко й тiпаюсь. А ось одна подiя запам'яталася на все життя: Упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як вискочить, а кiнь — убiк! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, .мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнiв зо три пiсля того хворiв. Тiльки тодi зрозумiв, що, мабуть, потрiбний вiн лiтературi, якщо в такий момент не вбився. Пiзнiше здали хлопця до школи, та не простоï, а Мiнiстерства народного просвещенiя. Учив старенький учитель Iван Максимович, бiлий-бiлий, як бувають хати перед Зеленими Святами. Учи i' сумлiнно, iнколи застосовуючи лiнiйку, що ходила по руках школярiв. Може, саме ця лiнiйка й виробляла лiтературний стиль майбутнього письменника. Вона перша пройшлася по руцi моïй, оцiй самiй, що оце пише автобiографiю. А чи писав би я взагалi, коли 6 не було Iвана Максимовича, а в Iвана Максимовича та не було лiнiйки, що примушувала в книжку зазирати? Саме тодi почала розвиватися в автора-оповiдача класова свiдомiсть, i хоч за наказом батька вiн цiлував панi ручку, та потiм толочив ïй квiтковi клумби, тобто поводився, як чистий лейборист. А коли панi починала кричати на хлопця, вiн ховався пiд веранду та й шепотiв: Пожди, експлуататоршо! Я тобi покажу... До школи пiшов рано, коли не було ще й шести рокiв. Як закiнчив навчання, батько повiз до Зiнькова у мiську двокласну школу. Хлопець закiнчив ïï 1903 року, зi свiдоцтвом, яке дозволяло бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду. Але працювати було ще рано, бо виповнилося тiльки тринадцять рокiв. Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а в сiм'ï було вже дванадцятеро дiтей. Мати повезла сина до Києва у вiйськово-фельдшерську школу, адже батько, як колишнiй солдат, мав право в ту школу дiтей вiддавати на казьонний кошт. Вперше потрапивши до Києва, Павло йшов, роззявивши рота, бо все йому було цiкаво. Закiнчивши школу, став фельдшером. А потiм було нецiкаве життя. Служив, учився. Вступив до унiверситету. Найбiльше враження на нього справила книга Катехiаис Фiларета. ïï треба було не просто читати, а знати напам'ять. Дуже любив книжки з м'якими палiтурками: ïх i рвали легше, i не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить. Не любив Руського паломника, що його рокiв двадцять пiдряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа аж у п'ятах. А решта книг читалася нiчого собi. У 1919 роцi почав писати в газетах, пiдписуючись псевдонiмом Павло Грунський. Першi матерiали — фейлетони. 1921 року працював у газетi Вiстi перекладачем. Перекладаючи, зрозумiв, що треба цю справу кинути i стати письменником: Он скiльки письменникiв рiзних є, а я ще не письменник. Квалiфiкацiï, — думаю  собi, — в мене особливоï нема, бухгалтерiï не знаю, що я, — думаю собi, — робитиму. Зробився Остапом Вишнею та й почав писати...   Коментар З гумором, легкою iронiєю пише Остап Вишня про себе. Добрим словом згадує своïх батькiв i вчителя, що лiтературний стиль I виробляв йому, про своє захоплення книгами. Можна було тiльки уявити собi, яким було життя в такiй багатодiтнiй бiднiй родинi, найбiльшим багатством якоï була безмежна любов батькiв та ïхня турбота. Недаремно в сiм'ï вирiс ще один, крiм Остапа Вишнi, письменник — гуморист Василь Чечвянський (був потiм незаслужено репресований i страчений). Свiй шлях до лiтератури письменник жартома обҐрунтовує подiями з дитинства, хоч у цьому вiн i мав рацiю — очевидно, вiд батька передалося йому чудове почуття гумору, свiтлий оптимiзм, а вiд матерi — лiризм, поетичне свiтовiдчуття, яке особливо виявилося в його нарисах та в Мисливських усмiшках. ОСТАП ВИШНЯ  (1889-1956)   Павло Губенко народився на хуторi Чечвi поблизу мiстечка Грунь Зiнькiвського повiту на Полтавщинi (тепер Охтирський район Сумськоï областi) у багатодiтнiй селянськiй родинi. Навчався в початковiй школi, у 1903 роцi закiнчив Зiнькiвську двокласну школу, отрим свiдоцтво поштово-телеграфного чиновника, але працювати ще рано, тому його вiдвезли до Києва у вiйськово-фельдшерську школу, де вiн мав право навчатися безкоштовно як син вiдставного солдата. Працював фельдшером у армiï, потiм у залiзничнiй лiкарнi, але медицина його не приваблювала. Склавши екстерном екзамени за гiмназичний курс, вступив у 1917 роцi на iсторико-фiлологiчний факультет Киïвського унiверситету. Буремнi революцiйнi роки не дали змогу Павловi закiнчити навчання. 1919 року вiн потрапив до Ким'янця-Подiльського, де й почав займатися лiтературною дiяльнiстю. Першi своï фейлетони пiдписував П. Грунський. У 1920-21 роках витримав перевiрку ЧК, посидiвши у в'язницi. Працював у редакцiях республiканських газет Вiстi ВУЦВК, Селянська правда, друкував у них своï фейлетони, якi читачi сприймали з великим захопленням. Одна за одною виходять збiрки, особливою популярнiстю користуються цикли усмiшок: сiльськi, кримськi, закордоннi, реконструктивнi, киïвськi, мисливськi. У 1928 i 1930 роках виходить зiбрання Усмiшок у 4-х томах. Остап Вишня приятелював з М. Хвильовим та М. Кулiшем. У кiнцi 1933 р. Остапа Вишню заарештували за фальшивим звинуваченням у спробi вбивства партiйного дiяча Постишева. Знущання й, тортури чекiстiв призвели до того, що письменник зiзнався в тому, чого не робив i про що й гадки не мав. Спочатку його засудили до розстрiлу, потiм замiнили вирок десятилiтнiм засланням, яке вiн вiдбував в Ухтi, Комi АРСР, на руднику. Виконував рiзнi роботи, намагався веселим, дотепним словом пiдтримати дух друзiв-полiтв'язнiв. 1943 року Остапа Вишню раптово викликають до Москви, пропонують продовжити лiтературну дiяльнiсть. На початку 1944 року ходить його знаменита усмiшка Зенiтка. Письменник продовжує писати фейлетони й памфлети, гуморески, перекладає украïнською мовою твори росiйських та свiтових класикiв, спiвпрацює в журналi Перець. I тiльки у 1955 роцi, за рiк о смертi, його реабiлiтують.

Метки Моя автобiографiя, ОСТАП ВИШНЯ, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА 20-30-х РОКIВ XX СТ., ПРОЗА, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА 20-30-х РОКIВ XX СТ, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА, 20-30, РОКIВ, XX СТ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Моя автобIографIя


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация